ДІАЛОҐИ З ЧАСОМ

Роман Туровський-Савчук

Гомін, гомін, гомін по діброві,
Туман поле покриває,
Туман поле, поле покриває,
Мати сина проганяє...

 

Наприкінці сімдесятих мене було перенесено із рідного Києва до Нью-Йорка. Примарні європейські міста перед моїми очима змінились на це Mісто із його суворими обрисами та кольорами, незабутніми та інтриґуючими. Я малював із дитинства, опановуючи візуальну влучність та щирість, розвиваючи стійку відданість гармонiї, красі та досконалості, згідно з етикою, що була притаманна тій епосі. Нова брутальна реальність лякала. Я знав, що це мене змінить. Нова дійсність привнесла нову простоту та жорсткість у мої роботи. Я малював aкти, палке кохання, музику та духовну довершеність. Зрештою, усе це мало підтримати еміґранта/вигнанця, перетворюючи його на американця.

- Вернись, вернись, вернись, мій синоньку,
Змию тобі головоньку!
Мені, мамо, мені змиють дощі,
А розчешуть буйні вітри.

Музика завжди була присутня в моїй родині. Батько, живописець та графік, у молоді роки мав чудовий класичний баритон. У нашій домівці завжди було повно цікавих гостей, митців, що творили в усіх видах мистецтва. Дорослі були безмірно цікавішими за моїх однолітків. Середовище, в якому я зростав, було сформоване видатними людьми свого часу. Їх почуття історії неминуче вплинуло на мене, що стало несподіванкою навіть для мене самого. Набагато пізніше воно проявилося в моїй музиці.

Я природно навчався живопису з найранішого віку і він завжди лишався і залишається моїм основним покликанням. Це незбагненно для мене, зростаючи в музиці, я залишався байдужим до неї аж до чотирнадцяти років, поки був вражений, слухаючи “Trauermusik Beim Tode Siegfrieds” з опери Götterdämmerung Ваґнера. Це знесло ту “греблю”, що відокремлювала мене від музики. Приїхавши до Нью-Йорка, я пішов навчатись малярству, та незабаром почав учитись і музиці. Я вивчав гру на лютні у Патрика О’Браєна, котрий також викладав мені основи гармонії та контрапункту. Із часом, у 1990их роках, я почав писати власні музичні твори, зосереджуючись на барокових ідіомах та на своїй обраниці — бароковій лютні. Цей інструмент не переносить екстремального дисонансу доби модернізму, тож мої композиції натурально склалися в бароковому стилі.

Декарт згадував, що коли він був семінаристом, один із його професорів у семінарії сказав: якщо хтось має справді гарну ідею, її слід одразу ж приписати комусь із давно померлих авторитетів. Міфотворчість завжди була властива моїй родині, отож я вигадав таємничу та свідомо незнану історичну постать, якій я міг би приписувати власні композиції як aвтентичну барокову музику. Дивовижно, але її так і було сприйнято іншими. У середині 1990-х років я склав кілька п‘єс в елеґантному бароковому стилі, підписавши їх “Sautscheck” — переробленою на німецький лад другою половиною мого прізвища, та надіслав деяким незнайомим іноземним лютнистам, не вказавши зворотньої адреси та без будь-яких пояснень. Музика була у чистому бароковому стилі, але не зовсім характерна для нього: часто зловісна та моторошна – дві якості, притаманні зовсім іншій епосі.

Протягом понад п’яти років після того я нічого не знав про долю цих п’єс. Зрештою, чутки про загадкову та цікаву лютневу музику почали доходити до мене, і я, озброєний комп’ютером та Інтернетом, виробив “парамузикознавчу” міфологію, що пояснювала стильовий діапазон від 1680 до 1840 чотирма поколіннями уявних композиторів із однієї родини. Ця витівка пізніше спричинила кількa музикознавчих скандалів, що принесли мені певну професійну репутацію компетентного “барокового” композитора та трошки поваги серед колег-лютнистів, попри значне роздратування кількох зловтішників, що забули про цілу культуру літературної містифікації, яка була розповсюдженa в Європі наприкінці 18 століття.

Після багатьох запеклих бійок та кількох загальних звинувачень у оссіанській аморальності — не всі впізнали цитати з Бетховена, Регера та Джадзотто, що я їх вжив у бароковому контексті, — та я придбав кілька чудових друзів, для яких якість музики важливіша за її походження. Не останнім із них є Лука П’янка (засновник оркестру Il Giardino Armonico), який першим зіграв мої п’єси на своїх концертах під час кількох міжнародних фестивалів, а також американський лютнист Роберт Барто, що записав декілька звукових доріжок у моїх відео-інсталяціях.

Згодом сталися інші важливі події. Одна з них — розвиток Інтернету, що дозволив мені зв’язатися з багатьма колегами в усьому світі, друга — поновлення моєї цікавості до української музичної культури взагалі та її барокового періоду зокрема. Українська народна музика унікальна у багатьох відношеннях. Переважно вона звучить у мінорі. Навіть весела музика частіше лишається у мінорі і лише пришвидшує темп. Вірогідно, вона також є найкраще документованою народною музикою в усьому світі, завдяки великій кількості збірок та трактатів, що почали збиратись ще з 18 століття. Українська народна музика набула популярності в Західній Європі близько 1800 року і відбилася у творчості багатьох композиторів, не лише Бетховена. Літературна якість її текстів вражає глибиною образів. Ці тексти часто жахають насильством і одночасно приголомшують своїм ліризмом. Ця музика могутня. Я не обирав її — вона обрала мене. Це возз’єднання з українською музикою стало справжнім прозрінням, завдяки якому я, як переміщена особистість, відчув загальну вкоріненість у тому Старому Світі, що парадоксально гармоніює з моєю американською ідентичністю, що склалася в негодах еміґрації.

Моя схильність до екзистеційної туги врівноважилася щасливо віднайденою культурною пам’яттю, пам’яттю старих пісень на тлі нових форм: мостів, шосе та хмарочосів Нового Світу. Згодом це знайшло своє втілення у кількох відеоінсталяціях, до яких я також склав аудіотреки. Ці інсталяції будувалися за чітким основним принципом, за яким кожний наступний епізод є поступовим кроком у подорожі зловісним простором, де єдиним можливим засобом залишитися на поверхні стали певні особисті культурні спогади, залишки або частки краси в агресивній потворності Всесвіту. У моєму випадку це були слухові спогади раннього дитинства, зокрема поліфонічні співи дівчат, що надвечір у човнах перетинають річку, щоб подоїти корів, які пасуться на тому березі.

“Many are called, but few are chosen”. У 2000 році я зробив деякі розвідки з історії торбану, українського різновиду лютні. Репертуару цього інструмента не лишилось, бо це була переважно усна культура, отже я почав вживати українські мелодії у власних композиціях щоби відновити цей втрачений бароковий музичний мікрокосм. Із часом я почав експериментувати з давнішими музичними стилями — раннім Відродженням та пізнім Середньовіччям, поєднуючи їх із архаїчними українськими народними мелодіями, придатними до змін композиційними прийомами 15-16 століть. Співанки доярок із моїх ранніх спогадів ідеально пасують для димінуїцій та мелодійного варіювання на лютні у стилі Амброзіо Дальца, Франческо да Мілано або Джона Дауленда. Цей проект в роботі вже понад 10 років, нині він налічує понад п’ятсот творів. Перші я назвав “Cantiones Sarmaticae” (Сарматські співи), що згодом були доповнені “Cantiones Ruthenicae” (Рутенські співи) та “Cantiones Sarmatoruthenicae” (Сарматорутенські співи), віддаючи данину сарматизму – культурному рухові у Речі Посполитій 16-19 століть.

Ці цикли ставали все винахідливішими та складнішими, тому пізніше вони отримали загальну назву „Мікрокосмос“ у зухвалому “лютнистькому” виклику однойменному фортеп’янному циклу Бели Бартока. У процесі компонування знайшлися не лише численні структурні подібності між українськими та старовинними західноєвропейськими танцювальними мелодіями, а й докази збереження деяких мелодій пізнього Ренесансу в українській народній музиці. Я також був вражений “середньовічним” звучанням народної поліфонії Полісся, звідки вийшла моя родина. Ці спостереження перетворилися у натхнення і музика попливла у статечному стилі, але з незвичними каденціями та забороненими інтервалами тієї землі. Отакими були мої Діалоги з Часом.

Ця музика поступово здобула повагу лютнистів і численні незнайомі колеги, зв’язані лише Інтернетом, почали виконувати ці твори, записувати їх та, врешті, викладати відео з ними на YouTube. Хочу пойменно назвати деяких з ціх музик: Роберт Барто, Лука П’янка, Роб МакКіллоп, Крістофер Уїлкі, Ернст Штольц, Даніель Шоскес, Стюарт Волш, Їнджих Мацек та Тронд Бенгстон inter alia. Із більшістю з них я досі не зустрічався особисто. Я також мав кілька спільних електроакустичних проектів із голландським композитором-аванґардистом, лютнистом та карильйонистом Гансом Кокельмансом, який написав кілька contrepartiesдо моїх партитур. Найприємнішою несподіванкою стала вдячність неукраїнських музик, які не були знайомі з цим пластом культури. Мене вразило з якою чутливістю вони інтерпретують цей доробок.

Робота над цими проектами триває. Водночас я виклав усю мою музику для вільного використання лютнистами. Українські твори для ренесансної лютні можна знайти тут:  http://www.torban.org/mikrokosmos.html,

а для барокової тут —http://www.torban.org/torban4c.html.

У 2003 році я познайомився з Юліяном Китастим, видатним українським епічним співаком та кобзарем-бандуристом на Заході. Він став моїм добрим другом, а згодом і вчителем. Урешті він запросив мене взяти участь у тих його проектах, які зосереджувалися на добі бароко, а іноді й співати в них. Ми мали непересічні концепції для концертів, засновані на рідко вживаному в нових часах матеріалі, як от покаянні канти, псальми та пісні про насильницькі історичні події, зло та зраду, сім’ю та еротику, страждання війни в країні, що була розкраяна між двома імперіями (Росією та Австро-Угорщиною), жителі якої мусили безглуздо вбивати одне одного за наказами іноземних монархів.

Ми з Юліяном отримали ґрант на розвиток народного мистецтва від Ради у справах культури штату Нью-Йорк у 2008 році. Це дало нам змогу протягом двох років разом працювати над традиційним епічним стилем та репертуаром – провідним моїм тогочасним захопленням. Завдяки Юліянові я зустрівся й із Мар’яною Садовською, великою українською народною (а також і джазовою) співачкою нашої доби. Я також віртуально подружився з багатьма видатними народними співаками, зокрема з Наталією Половинкою, Наталією Сербиною та Володимиром Кушпетом.

Навесні 2009 року я, після тридцятирічної відсутності, відвідав Київ. Там я мав щастя зустрітися з Тарасом Компаніченком та Едуардом Драчем — найкращими продовжувачами традиції українських співців-кобзарів, і спромігся адаптувати дещо з їхнього репертуару для власного виконання під лютню. Вони також надихнули мене на низку варіацій на українські мелодії бароко та раннього класицизму.

Після періоду псевдонародної музики, штучно культивованої за радянських часів, у наш час в Україні відбувається справжнє відродження епічної традиції з заснованими у Києві, Харкові та Львові цехами кобзарів і лірників та появою багатьох талановитих молодих музикантів, що навчаються не лише виконанню пісень, але й виготовленню інструментів. Також здійснюється відродження традиційного народного багатоголосся (є вже кілька чудових хорів, що опанували це виконання, зокрема – Божичі, Гуртоправці, Древо, Стріла, Коралі), а також ансамблів старовинної української музики. Усі ці групи стикаються з багатьма труднощами в тих культурних війнах, причиною яких є три століття насильницької русифікації України,а також ворожість із боку істеблішменту комерційних ЗМІ, музичного істеблішменту, та ще й значної російськомовної меншини, що залишаються притулком антиукраїнських сентиментів. Але кількість ансамблів справжньої народної музики збільшується і це дає підставу для обережної надії, що вона житиме.

==

http://www.nyfolklore.org/pubs/voic37-3-4/dialogues.html

Роман Туровський-Савчук  — американський композитор-лютнист та маляр. Народжений в Україні, з 1979 року живе в Нью-Йорку. Його роботи відбивають водночас американську реальність та українську культурну пам’ять. Наразі він завершує низку відео-інсталяцій та серію програм за його музикою для голландського радіо). Зразки робіт Романа Туровського можно побачити на його веб-сайті  http://turovsky.org